Информация о событии Название события Живий Вертеп у Паулінів в Броварах Описание события 16 січня

суботу, 25 лютого 2012 р.

Byzantine, Texas: Holy Transfiguration Monastery: How Church Books W...

Byzantine, Texas: Holy Transfiguration Monastery: How Church Books W...: Just found a great set of instructional materials on the Church year and how to use the books for each. From Holy Transfiguration Monastery ...

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя про Закхея

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя про Закхея: Неділя про Закхея

УГКЦ Святої Параскевії: Наша парафія приймала гостей із смт. Оброшино.

УГКЦ Святої Параскевії: Наша парафія приймала гостей із смт. Оброшино.: Наша парафія приймала гостей із смт. Оброшино.

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя митаря та фарисея

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя митаря та фарисея: Неділя митаря та фарисея

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя про блудного сина.

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя про блудного сина.: Неділя про блудного сина.

УГКЦ Святої Параскевії: У Заздрості вшанували пам’ять Патріарха Йосифа Слі...

УГКЦ Святої Параскевії: У Заздрості вшанували пам’ять Патріарха Йосифа Слі...: У Заздрості вшанували пам’ять Патріарха Йосифа Сліпого

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя про Страшний суд.

УГКЦ Святої Параскевії: Неділя про Страшний суд.: Неділя про Страшний суд.

"Католицький Вісник": Альтернативна передплата: PDF. Дешевше та точно в...

"Католицький Вісник": Альтернативна передплата: PDF. Дешевше та точно в...: Дорогі читачі та передплатники! Редакція "Католицького Вісника" відкриває PDF-передплату на 2012 рік . Її вартість - 100 грн. на рік. Все,...

пʼятницю, 24 лютого 2012 р.

"Гіркі Жалі" - Богослужіння, які спонукають до співпереживань Страстей Христових

Запрошуємо всіх щонеділі о 16.00 на молебень "Гіркі Жалі"

У винятковий час даний людям для переосмислення свого життя, своїх вчинків, у час Великого Посту існує багато видів спеціальних Богослужінь, які спонукають нас до жалю за свої гріхи, закликають до навернення до Господа. Церква має багатовікові традиції, які вдосконалюються і доповнюються. Таким прикладом є Хресна дорога. Однак існують і інші видів Богослужінь у Католицькій Церкві. Одним з них є Богослужіння, яке виникло на території Польщі і відноситься до польської традиції. Мова іде про "Гіркі Жалі".
"Гіркі Жалі"– це збірка пісень про Страсті Христові, які співають кожної неділі Великого Посту.
Достеменно не відомо, хто є автором цих пісень. Можливо, священик Лоуренс Станіслав Бенік, який у 1707 році вперше їх видав друком. Назва опублікованої ним книжки була типово у стилі бароко: "Сніп мирри із Гетсеманського Городу, альбо жалібні Гіркі Муки Сина Божого...". Мирра є одним з подарунків, які троє волхвів склали в офірі Божому Немовляти. Дар міри став передвісником страждань і смерті Спасителя. Назва "Гіркі Жалі" ("Gorzkie Żale) поширилася пізніше. Вона походить від перших слів пісні: "Гіркі жалі прибувайте, серця наші проникайте". Уперше це Богослужіння відбулося у костелі св. Хреста у Варшаві 13 березня 1707 року.
Переживання Христових Мук має, звичайно, набагато старшу традицію. На початку вісімнадцятого століття, як і раніше проводилися Богослужіння, які своїми коренями сягають у середньовіччя. Велика відданість і віра у Бога тогочасних людей, характеризувалася особистим переживанням Страстей Христових, потребувала нових форм Богослужінь. Таких, які б не тільки відображали біблійні події, а й дозволяли людям легше уявити собі страждання Ісуса. Таким чином, мабуть, не випадково це Богослужіння ("Гіркі Жалі") стало дуже поширеним і винятково неповторним.
"Гіркі Жалі" – це особливе Богослужіння, у якому людина має можливість задуматися над важкими переживаннями і стражданнями Спасителя. Хоча початок цих Богослужінь сягає періоду бароко – часу, у якому досить буйно розвивається містична література, актуальність цієї молитви є і у наші дні. Богослужіння це пробуджує сильні емоції, які полегшують і збагачують молитву і заохочують наслідувати Ісуса.
"Гіркі Жалі" – це молитва, яка вказує на емоційне переживання відносин з Богом. Тут не вистачає проста інтелектуальна медитація, але молитва повинна охоплювати цілу людину – її почуття, які є важливим елементом, тому що вони спонукають до дії, помагають у реалізації радикальної євангельської віри.

Великопісна катехеза для Спільноти Неокатехуменальної у 2012РБ

26 лютого об 19.00 запрошуємо всіх на катехезу, що вводить спільноти у важливий період Великого Посту.
Катехеза відбудеться у приміщенні Міжнародного Виставкового центру - метро Лівобережна.

вівторок, 21 лютого 2012 р.

22 лютого 2012РБ - початок Великого Посту. Попільна Середа.

22 лютого 2012РБ о 19,00 в капличці по вул. Черняхівського відбудеться Служба Божа, що розпочне період Великого Посту.
Від Попільної Середи Церва входить в час, котрий є більше часом мовчання, ніж говоріння – час призначений для глибшої задуми людини над своєю долею, сенсом свого життям, над своїм стосунком до Бога і до ближніх.

В католицьких храмах у перший день Великого Посту під час богослужіння голови вірних посипаються попелом, що має тисячолітню традицію, закорінену в релігії Старого Завіту.

В Ізраїлі піст мав перед усім характер покаяння. Людину, щодо якої ми провинились, можна перепросити, простягнути руку, зрівняти борг. А як винагородити Богові за вчинений гріх? – роблячи щось, що є зовсім безкоштовним, що не приносить безпосередньо жодної користі іншим, але однак нас коштує. Такий піст був пов’язаний цілком логічно із рядом інших дій: людина посипала голову попелом, не вмивалася, а з одягу мала на собі лише мішок і т.д. Весь вигляд такої людини та позбавлений всіляких зовнішніх ознак радості стан мали свідчити про її жаль за гріхи. Так, наприклад, поводились ніневітяни щодо місії пророка Йони (Йон. 3,5-10). Так само постив цар Давид після того, як пророк Натан вказав йому на його гріх (2 Сам. 12,16). Знаний був піст, якого дотримувалися щороку в свято Йом Кіпур (Лев. 23,26-29).

Піст був також аскетичною практикою. Відмовити собі в їжі та питті, стримати своє тіло і свої чуття (уникання інтимних стосунків було також складовою частиною посту) означало поставу залежності перед Господом: речі цього світу, навіть ті, найбільш елементарні, які служать підтриманню фізичного життя і продовженню людського роду, мають відносну вартість перед Творцем.

Господь Ісус показав нам приклад такого посту, перебуваючи сорок днів на пустелі (пор. Мт. 4,1-11). Знаємо, що для Ісуса Христа не був це піст покаяння: сенс цього посту прихований в словах: "Не самим лише хлібом живе людина, але кожним словом, що виходить з уст Божих".

Як кожна релігійна практика, яка з індивідуальної і спонтанної стається обов’язковою, в практиці посту є небезпека попасти в формалізм, коли дотримування зовнішніх обрядів не йде в парі з внутрішнім станом людини. Пророки звертали на це увагу. Так, в літургії Попільної Середи чуємо на цю тему Господнє слово, скероване через пророка Йоіла: "Поверніться до мене усім вашим серцем, у пості, в плачі й у жалі. Роздеріть серце ваше, а не одежу вашу".

В Євангелії, яке читається у Попільну Середу, Ісус наказує: "Коли ж ви постите, не будьте сумні, як лицеміри: бо вони виснажують своє обличчя, щоб було видно людям, мовляв, вони постять. Істинно кажу вам: Вони вже мають свою нагороду. Ти ж, коли постиш, намасти свою голову й умий своє обличчя, щоб не показати людям, що ти постиш, але Отцеві твоєму, що перебуває в тайні" (Мт. 6,16-18).

Не буде перебільшенням, якщо скажу, що практика посту сьогодні не в найліпшому стані, а для багатьох, хто вважає себе християнином, піст взагалі нічого не означає (сьогодні дуже модно худнути, а різні дієти, не маючи жодної релігійної мотивації, не заслуговують називатися постом). Такий стан речей не дивує, адже він є віддзеркаленням цілої сучасної культури, яка залишає мало місця для Бога – піст же ж є свідомою поставою покори людини перед своїм Творцем. Колись Церква детально регламентувала обмеження, які людина повинна накладати на себе під час посту, і були вони нелегкими. Сьогодні таких "офіційних" обмежень залишилось дуже мало, що часом хибно розуміють як відмову Церкви від практики посту. Просто Церква більше шанує свободу особистого вибору людини і залишає кожному накласти на себе такі покутні практики, які вона бажає і є в спромозі виконати. Добровільно обмежуючи себе не тільки в їжі, але й у таких – а, може, передусім у таких –речах як телебачення, Інтернет, гучні забави, алкоголь тощо, наслідуємо Ісуса і разом із ним не лише на словах, але й усією своєю поставою говоримо: хочемо жити не самим лише хлібом.

Крім посту, Ісус нагадує учням ще дві фундаментальні речі: милостиню і молитву. Зрозуміло, що в цей час напружених духовних змагань не може забракнути молитви. Молимось у спільноті, в храмі, під час Служби Божої, Хресної Дороги, але Богові мила теж молитва приватна, та, що відбувається "у тайні" (пор. Мт. 6,6), у тиші й зосередженні, коли людина перебуває з Ним віч-на-віч. Милостиня, тобто безкорисливий акт доброти, милосердя щодо іншої людини, допомагає побороти егоїзм, чинить серце вразливим на потреби інших. Якщо прислухаємося до порад Ісуса і зробимо в щоденному житті трохи більше місця на піст, молитву й милостиню, то час Великого Посту, який розпочинається, стане часом благодаті та навернення, часом, коли особистим зусиллям робимо більше місця для Бога в нашому житті.


понеділок, 13 лютого 2012 р.

Любомир Гузар в Броварах - відеозапис


Пропонуємо Вашій увазі запис зустрічі броварчан із Блаженнішим Кардиналом Любомиром Гузаром, що відбулася у Школі Мистецтв 5 лютого 2012Р.Б.
Переглянути

пʼятницю, 10 лютого 2012 р.

11 лютого - Пресвятої Діви Марії Лурдської, до­ві­ль­ний спо­мин

MaurLourdes.jpg

11 лю­то­го 1858 ро­ку, че­рез 4 ро­ки пі­с­ля про­го­ло­шен­ня до­г­ма­ту про Не­по­ро­ч­не За­чат­тя, Ма­тір Бо­жа яви­ла­ся бі­д­ній па­с­ту­ш­ці Бе­р­на­де­ті Су­бі­ру в Масабельському гро­ті в Лу­р­ді. Під час 18 об’­яв­лень Ма­рія за­кли­ка­ла до мо­ли­т­ви та по­ка­ян­ня, а та­кож на­ка­за­ла, щоб на мі­с­ці об’­яв­лень був збу­до­ва­ний храм. Не­вдо­в­зі Лурд про­сла­ви­в­ся за­вдя­ки чи­с­лен­ним на­ве­р­нен­ням та зці­лен­ням і став сві­то­вим центром куль­ту Пре­свя­тої Ді­ви Ма­рі­ї.

800px-Sanctuary_NDL_3.jpg

Літургійні тексти:

ЗАКЛИК, УТРЕНЯ

МОЛИТВА ПРОТЯГОМ ДНЯ

ВЕЧІРНЯ

МОЛИТВА НА ЗАВЕРШЕННЯ ДНЯ

І Всеукраїнський Євхаристичний Конгрес - «Ісус Христос учора, сьогодні й навіки той самий»


Готуємося до проведення І Всеукраїнського Євхаристійного Конгресу Римо-Католицької Церкви в Україні, який відбуватиметься від 26 травня до 3 червня 2012 року.

«Євхаристійний Конгрес є подією релігійного характеру; він є особливим виявом євхаристійного культу, зібранням Божого народу навколо Ісуса Христа, винятковою нагодою до гарячої молитви, до вшанування і роздумування над величчю отриманого Дару. Йдеться також і про укріплення та оживлення уз Божого народу з Ісусом Христом, спільне поклоніння Ісусові Христу, який живе у Церкві, та про відповідь на сучасні євангелізаційні виклики», – пригадують єпископи.

Тема Конгресу «Ісус Христос учора, сьогодні й навіки той самий» є словами з послання святого Павла до Євреїв. Безпосереднє духовне приготування триватиме сім місяців, починаючи з вересня цього року, роздумами над стосунком Пресвятої Євхаристії та інших Святих Тайн. Цій тематиці будуть присвячені спеціальні проповіді і катехизи. Ієрархи також закликають вірних до частої адорації, читання Божого слова та молитви в намірі успішного та плідного проведення І-го Євхаристійного Конгресу.

Відкриття Конгресу відбудеться 26 травня 2012 року в Києві, а завершення – 3 червня у Львові, як сказано у повідомленні, під особистим головуванням Папи Бенедикта XVI. Протягом цього часу його почергово святкуватимуть інші дієцезії та парафії.


+ Мечислав Мокшицький,
архієпископ митрополит Львівський,
Голова Конференції Римсько-Католицьких Єпископів України,
Львів, 26 липня 2011 р.

І Всеукраїнський Євхаристичний Конгрес, оголошений у пастирському посланні Конференції Латинських Єпископів України, який має відбутися з 26 травня по 3 червня 2012 року, буде винятковою можливістю поглибити євхаристичну свідомість живого та спасаючого Христа, а також часом подяки за релігійне життя наших парафіaльних спільнот, яке відроджується. Організацією та проведенням запланованої спасенної події займається створений з цією метою Всеукраїнський Комітет Конгресу.

Для найбільш плідного переживання євхаристичної присутності Господа під час конгресових подій єпископи України встановили час у 7 місяців пасторальної підготовки духовних, богопосвячених осіб та вірних, коли Церква в Україні в молитовній рефлексії розважатиме Євхаристію в сакраментальній перспективі економії спасіння.

Таким чином протягом часу, що передує Конгресу, рекомендую:
- у кожній римсько-католицькій парафії України два рази в місяць (в І та ІІІ неділю), починаючи від вересня цього року, з перервою в грудні та січні до травня 2012 року душпастирям ревно використовувати тематичні літургійно-пасторальні пропозиції, приготовлені попередньо Всеукраїнським Комітетом Конгресу;
- в кожну з передконгресових неділь священикам організувати в парафії довшу адорацію Пресвятих Дарів, беручи до уваги локальні умови та чисельність спільноти вірних (цілий день, кілька годин після ранішньої Служби Божої, кілька годин перед вечірньою Службою Божою); там, де відправляється Служба Божа після обіду чи ввечері, перед нею має бути богослужіння недільної Вечірні;
- катехитам провести по одній катехизі в місяць на тему Євхаристії у всіх групах дітей і молоді;
- духовним та богопосвяченим особам при організації своїх днів зосередження чи формаційних зустрічей взяти до уваги Таїнство Євхаристії як в площині доктринальній, так і богослужебній.

До реалізації цих настанов зобов’язую деканів, настоятелів та адміністраторів парафій Католицької Церкви латинського обряду в Україні. Всіх вірних закликаю до молитви та складання духовних пожертв в намірі Конгресу, щоб чисельною та активною участю в планованих пасторальних заходах разом із своїми пастирями добре приготувалися до конгресового свята Євхаристії.

Всім тим, котрі, очікуючи переживання Євхаристійного Конгресу, з’єднують свої серця зі спасаючим Господом та йдуть за Ним євангельською дорогою, уділяю пастирського благословіння.


середу, 8 лютого 2012 р.

Отець Владислав Ванагс


Отець Владислав Ванагс MIC:

народився 4 квітня 1931 року в Латвії, в побожній родині.
Сім'я проживала в селі Строди, що знаходиться в Краславському районі у Латвії.
Хоча визнавання віри в Радянському Союзі було переслідуване, та батьки Владислава трималися міцно своєї віри, поєднуючи її з важкою працею та вихованням своїх трьох синів . Батьки, Павел та Люція були дуже богобоязливими, працьовитими, і люблячими батьками. Влітку обробляли землю а в зимовий період продавали напрацьоване . Батьки хотіли, щоб принаймні один з їх синів став священиком. Коли Владиславу було шість років, мати померла. Рік по тому його батько одружився на другій дружині і мав дев'ятеро дітей.
Після закінчення навчання у школі, допомагав батькові в полі, аж поки не прийшов час йти до армії. В роках 1949 – 1952 Владислав служив в Радянській Армії.
Після військової служби, він отримав в місті Єлгава, (біля Риги) землю, де збудував шклярню, в якій вирощував капусту і возив продавати аж до Москви, а також вибудував двоповерховий дім.
Також у 1954 році у м. Єлгава Владислав почав працювати начальником транспорту у закладах, що виготовляли сільсько - господарську техніку.
Владислав мав добру роботу і міг забезпечити себе з матеріальної сторони. Здавалося, що вже досягнув того, чого хотів, але у своєму серці він відчував неспокій, тому що Бог для нього намітив інші плани.

Він захворів. Після одужання він почав він почав часто ходити до церкви і на сповідь,почав співати в церковному хорі.
Після довгих обдумувань і молитов, Владислав прийняв тверде рішення - йти навчатись у семінарію. Це було різким поворотом у його житті. У 1969 році маючи 38 років, він вступив до семінарії в Ризі.
За свої роки у семінарії, Владислав був дуже вдячний своїм професорам за батьківську опіку і підтримку, адже він думав що не дасть ради у навчанні. Так кс. Петро Упінєк, опікувався ним довгий час. Та по чотирьох роках він помер, а на його місце прийшов отець Віктор Пентіуш, маріянин, який провадив потаємно в семінарії «маріянський новіціат».
Саме тут Владислав познайомився з Орденом Маріянів, який йому дуже припав до серця. Згодом, Владислав під час навчання у семінарії, був прийнятий до Ордену Отців Мар'янів.
Свої перші обіти отець Владислав зложив у 1975 році, а вічні у 1979 році, тому, ще після освячень священицьких, які він отримав з рук єпископа Валер'яна Вондакса 2 серпня1973 року, протягом чотирьох років приїжджав до отця Віктора Пентіуша відновлювати свої чернечі обіти.
Після п'яти років навчання у Ризькій Духовній семінарії Владислав став священиком і монахом Ордену Отців Маріянів.
Протягом цих двох років о. Владислав, в Варікяні, парафії в Ладгалії, недалеко монастирів Маріянського Ордену, в Вілені і Резекні в Лієпаї в портовому місті, яке розташоване над Балтійським морем. Ця праця давала йому велику радість, тому що парафіяни дуже отця шанували, любили і цінували, адже Дух Божий чинив через отця Владислава своє діло в людських душах.
Потім отця вислали до Лієпая, куди скеровували тільки тих священиків, які знали іноземні мови і були добре підготовлені з душпастерського погляду .


Отець Владислав відправляв там тиху Святу Месу о 7.00 годині, а кс. пралат о 8.00 з органістом і співом котру в будні дні відвідувала досить велика група людей. Але отець Ванагс не звертав уваги, що до нього на службу приходило менше людей, він молився і завзято голосив проповіді до тієї горстки людей і не втрачав надії. Через деякий час ситуація почала змінюватися, до отця Владислава почало приходити все більше і більше людей, а до кс. пралата, навпаки, все менше. Одного разу, здивований прелат запитав отця Владислава: "Що ксьондз робить?", а він відповів: "Я тільки ділюся з людьми роздумами таємниці Літургійного дня".
Місто Лієпая знаходиться в Курляндії, де було прийняте лютеранство, також комунізм був поширений в тій мірі, що було заборонена священикам супроводжувати тіло померлого і класти хрест на кладовищах на могилах. Владислав попросив теслю за власний кошт зробити кілька надгробних хрестів. Після цього похоронній процесії передував хрест. Отець владислав, розуміючи, що ризикує власним життям заохочував хоронити людей згідно з християнськими традиціями.


По певному часі отця Ванагса було скеровано на Україну до Городка на Поділлі кажучи, що там біля 600 поляків приходить до сповіді і Святого Причастя в перші п'ятниці місяця і треба їм служити. Отець Владислав приїхав до Городка на залізничну станцію. Привітав його там якийсь чоловік і завіз до каплиці, що знаходилась на старому цвинтарі, котру тимчасово обслуговував ксьондз з Латвії.
До Городка о. Владислав приїхав Попільної Середи, 23 лютого 1977р. В своїй автобіографії згадує: «Інші ксьондзи першу Службу на новій парафії відправляють в білому орнаті, з органами, співом хору, а я - в фіолетовому орнаті, покутнім, і з посипанням голови попелом. Нікого я не знав. Саменький, з Ісусом і Марією, але без дому і костьолу. Як я це болісно переживав! Допіру сьогодні бачу, що це Бог прислав мене на Україну і визнаю, що Боже Провидіння по служилося людьми».

Це перший храм о Владислава, а скільки їх ще буде: св. Йосипа в Городку (район Мархлівка), св. Фаустини в Городку (станція Вікторія)... Скільки їх було побудовано і відновлено...
Коли отець Ванагс приїхав було дуже болото, коли розтопився сніг, і він ледве по камінцях зайшов до каплиці. Тоді у нього зродилася думка зробити добру дорогу.
В 1980-1982 рр. кс. Владислав Ванагс розпочав відбудову каплиці. Він мав намір побудувати новий храм, зберігаючи попередню назву приходу Св. Станіслава Єпископа та Мученика.
В Городоцькій парафії, яка налічувала сотні прихожан, було особливо відчутним устремління влади КДБ знищити сильний релігійний осередок — жорстоке переслідування відчувалось на кожному кроці.
Довгий час міська влада не дозволяла розбудовувати каплицю. Коли священик написав заяву на розбудову каплиці, виконком відразу агресивно відреагував, відразу прибула комісія уповноважених по справах релігії з Москви, Хмельницького та міських органів. Запитували, як священик хоче розбудовувати каплицю, яку територію вона займатиме. Кс. Ванагс пропонував розбудувати каплицю на п'ять метрів з кожного боку. Представники влади не погоджувалась на таку велику територію. Однак настоятель Городоцького приходу був непохитний та на протест влади дав таку відповідь: "А ви не знаєте, що в Ісуса Христа було п'ять ран! Якщо побудувати меншу та тоншу каплицю люди в ній не помістяться, не пролізуть, там можна буде лише дрова складати".

Прихожани разом зі священиком молилися, щоб Господь "закрив владі очі", в час коли відбувалась таємна будова каплиці. На початку люди ряднинами виносили землю з-під каплиці та розсипали між могилами. Поволі під костелом виникла таємна каплиця. В ній зробили підлогу -обшили дошками, підвели електричний струм, закупили крісла. Каплиця містила 150 осіб, входилось до неї по драбині з верхньої каплиці. Однак не довго довелось радіти, коли дізналась влада, відразу прийшла комісія та наказала засипати каплицю.
В 1983 р. влада дала дозвіл на будівництво костелу за своїм планом та кресленням, а план та креслення кс. Ванагса не прийняли.
Перше будівництво тривало майже 3 місяці (2 місяці та 28 днів). Заклали фундамент. Не було єпископа, щоб посвятити будову, тому священик посвятив сам. Пізніше після залиття фундаменту влада заблокувала будівництво на 5 років. Не дозволяли будувати бічні каплиці присвячені Св. Йосипу та Св. Антонію, називали їх "кишенями". Будувати костел без цих бічних вівтарів, священик не погоджувався. Говорив: "Якщо вам потрібний клуб, ми побудуємо його вам, але в іншому місці, а нам потрібний костел, Божий храм".
Також довгий час велась інша боротьба за будівництво передньої частини храму. Влада ніяк не погоджувалась та не дозволяла будувати коло - хрестильницю, яка мала розміщуватись за вівтарною частиною. Для вирішення цієї справи священик відправився сам у міську Раду. "Вірвався" в кабінет міського голови, котрий тоді знаходився там один. Влада побоювалась городоцького священика, мала постанову, щоб жоден з представників влади не залишалися сам на сам з кс. Ванагсом, говорила між собою, що настоятель може зачаровувати людину. Такою була характеристика кс. Владислава Ванагса серед комуністів. В кабінеті священик нічого не промовив, лише декілька хвилин дивився на керівника. Потім запитав: "Людина може бути без голови?". Наляканий представник влади відповів - "Ні". "А костел без голови, без хреста може бути?". "Також ні" - пролунала відповідь. "Я на вас даю скаргу в міський суд, яке ви мали право викреслити з креслення голову храму!". Коли відбувалось будівництво "голови" храму, жоден представник влади не з'явився на будові.

В цей час на будові працювало 13 бригад робітників, люди працювали в дві зміни. За неповних 7 місяців був побудований цілий костел, а в загальному за 9 місяців вся будова була завершена.
Під час будівництва городоцького костелу виразно відчувалась опіка Божого Провидіння. Вдавалося діставати матеріали на будівництво, нічого не бракувало.
Коли закінчили будову храму потрібно було запросити єпископа, щоб посвятив костел. Єпископа на Україні не було вже майже 70 років. Кс. Владислав Ванагс поїхав в Ригу до свого єпископа, який скерував його на Україну. Священик запросив приїхати в Городок єпископа Нюкша, який згодився у разі дозволу місцевої влади.
17 вересня 1988 року єпископ з Риги освятив новозбудований храм.

Після завершення будови костелу Св. Станіслава кс. Владислав Ванагс вирішив побудувати біля костелу притулок для вбогих, бездомних,старших людей.
Коли білили та фарбували приміщення, священик випадково почув в розмові між жінками слово "милосердя". Постійно думав, як офіційно назвати будинок. Так виникла ідея назвати його "Будинком Милосердя". Жінки підкинули ще одне слово: "Семінарія". І знову в серці кс. Владислава зародилась ідея -"Семінарія!". Не марнуючи часу священик поїхав в Ригу до духовного отця Пенціуша, який дав свою згоду на заснування на організацію малої духовної семінарії в Городку.
Повернувшись в Городок кс. Владислав Ванагс зробив оголошення про прийом хлопців з 8 до 11 класу, які хотіли служити Богу. Зібралося 18 хлопців. Жили та харчувалися в "Будинку Милосердя".
Після номінації Кам'янець-Подільського єпископа Яна Ольшанського в 1991 р. кс. Владислав Ванагс поїхав до нього за благословенням. Нововисвячений єпископ запропонував тоді створити велику семінарію, котра безпосередньо приготовляла б кандидатів до священства.
В Городку було оголошено про семінарію і через місяць на 1-й курс записалось вже 20 кандидатів. Так в Городку повстала Вища Духовна Семінарія під покровом Святого Духа. Семінарія розросталася, довелось віддати "Будинок. Милосердя" та будувати ще одну будівлю. Організація Духовної Семінарії була важливою для відродження не лише Кам'янець-Подільської Єпархії, але цілої України. Цей учбовий заклад розпочав свою діяльність в 1991-1992 рр. під керівництвом кс. Яна Слєповронського.
Не так давно завершено будову ще однієї будівлі на території Городоцької парафії під назвою "Будинок Милосердя", призначений для бідних, старих, обездолених людей. Для будівництва цього закладу ксьондз часто їздив "жебракувати" за кордон на захід з проханням про матеріальну допомогу.


Одночасно в Городку відбувалось створення ще двох нових парафій: Парафія Св. Йосипа (у районі Мархлівки) та парафія коло станції "Вікторія". В 1994 р. було завершено будову костелу Св. Йосипа.
Отець Владислав Ванагс працював на Україні в роках 1977-2001. Працюючи на Україні, протягом 10 років вибудував ще два храми в Городку — на Мархлівці та на Вікторії. Тинна, Солобківці, Лужківці, Жищинці, Мудриголови, Бедриківці, Волочиськ, Сатанів, Андріївка, Сахкамінь, Чемерівці, Нова Ушиця, Бортівка, Клинове... Двадцять нових костьолів і дев'ять реставрованих — стільки святинь на рахунку ксьондза Ванагса, цього невтомного будівничого. А ще 29 помешкань для ксьондзів. І все це протягом 10 років. Здається, для однієї людини це неможливо.


28 березня 2001 року Фундація "Діло Нового Тисячоліття" призначила ксьондзу Владиславу Ванагсу першу нагороду "Тотус" за видатні заслуги в пропаганді культури християнської, праці харитативної і навчально-виховної. Нагороду, яку називають католицьким Нобелем, у вигляді срібної фігурки ангела, диплом і чек на 25 тисяч злотих вручив йому Кардинал Юзеф Глемп, Примас Польщі. Урочиста церемонія відбулась в королівському замку у Варшаві

А 11 листопада 2001 року о 23 годині 25 хвилин дзвони парафіяльного костьолу в Городку повідомили про те, що після важкої невиліковної хвороби помер ксьондз Владислав Ванагс, багаторічний настоятель парафії, любимий тисячами віруючих будівничий храмів, милосердна, щедра і славна Людина. Попрощатись з ксьондзом Ванагсом прийшло близько 10 тисяч віруючих. Серед них були особи з різних куточків України, делегації з-за кордону, представники різних конфесій і національностей.
Хочемо звернути увагу на джерело внутрішньої сили і мужності о. Владислава, щоб читач міг пізнати його як людину духовну, сильну , побачити причину його діянь на славу Божу і для спасіння душ і в такий спосіб спробувати навчитися від нього відданості Богу на кожному кроці.


Сьогодні особистість отця Ванагса є непересічною , що досі користується беззаперечним авторитетом у місті Городок. Його внесок у розвиток духовного життя городотчан є величезним.
Його діла примушували не одну людину замислитись над тим, звідки цей священик черпає сили і відваги, щоб стільки побудувати, відреставрувати будівель, на службу Богові і людям।



Ксьондз Владислав Ванагс - лауреат нагороди "TOTUS" за досягнення у праці духовній та виховній на благо людини.

Ксьондз Владислав Ванагс

З центральної площі м. Городка до костьолу веде провулок імені ксьондза Ванагса. Ним щоденно, в свята і будні, йдуть віруючі, щоб не тільки взяти участь у службі Божій, але й помолитися на могилі ксьондза Владислава Ванагса за його душу, ще раз подякувати за все те святе і добре, що зробила ця неординарна людина — священик, який так близько брав до серця людський біль і страждання, так невтомно працював для духовного відродження нашого краю. І немає таких, хто б обминув цю дорогу могилу, не приніс би живі квіти, не постояв, в щирій молитві схиливши голову. А могила завжди потопає в квітах. Хто ж він, ксьондз Ванагс?

Ксьондз Владислав Ванагс
Народився ксьондз Ванагс 4 квітня 1931 року в далекій Латвії в с. Строди в селянській родині Павла і Луції Ванагсів. Батьки були дуже віруючими, любили своїх трьох синів і старались виховати їх працьовитими і в релігійному дусі. Батько мріяв, щоб хоч один з його синів став священиком. Сім'я тяжко працювала, обробляючи землю.
В 1949-1952 рр. Владислав перебував на службі в радянській армії на території Калінінградської області. Службу закінчив в званні старшого сержанта артилерійських військ. Після демобілізації оселився у м. Єлгава поблизу Риги, збудував дім, теплицю. Сподівався на спокійне розмірене життя, але захворів. Відчув душевний неспокій, якесь розчарування у світському житті. Почав часто відвідувати костьол, сповідатися. Відчув, що його погляди на світ змінюються. Храм Божий став для нього єдиним місцем, де знаходив душевну рівновагу.

  • vanags1
  • vanags1
  • vanags1
  • vanags1
























В 1967 році почав працювати захристиянином в костьолі св।Франциска в Ризі। Саме тоді він відчув своє покликання — бути священиком। Сан священика він ідеалізував і тому визнавав себе негідним цього звання. Після довгих роздумів і молитов все-таки прийняв тверде рішення —вступити до семінарії. На той час на території СРСР було лише дві католицькі семінарії — у Ковно (Литва) і Ризі (Латвія). Вони перебували під контролем КДБ, і бажаючі вступити в ці навчальні заклади могли роками чекати дозволу від органів державної безпеки. Суворо регламентувалась і кількість семінаристів — на той час їх було не більше 14. Перед вступом до Ризької семінарії Владислав Ванагс змушений був довго пояснювати в КДБ, що сааме змушує його до такого шляху у житті. Пояснення було простим — це воля Божа, яку він повинен виконати. І в 1969 році Владислав розпочав навчання у Ризькій семінарії.

Під час навчання в семінарії Ванагс був прийнятий до Ордену отців маріанів, а 2 серпня 1973 року єпископ Валеріан Зондакс висвятив Владислава Ванагса на ксьондза. Два роки пропрацював в Латвії, а потім архієпископ Вайвадс направив отця Ванагса в Україну до Городка на Поділлі.
  • vanags2
  • vanags2
  • vanags2
  • vanags2























В Городоцькій парафії, яка налічувала сотні прихожан, було особливо відчутним устремління влади КДБ знищити сильний релігійний осередок — жорстоке переслідування відчувалось на кожному кроці. Свою першу месу у Городку отець Ванагс відправляв 23 лютого у Попільну суботу. Це був день Радянської Армії. Він згадував: "Інші ксьондзи свою першу месу на повній парафії відправляють у білому орнаті, з хором, органом, а я — у фіолетовому покутному орнаті і з посипанням голів віруючих попелом. Нікого я не знав. Саменький, тільки з Ісусом і Марією, але без дому і костьолу". Костьола не було, була тільки маленька капличка на цвинтарі. Постала необхідність збудувати. Чи легко це було в період тотального переслідування, перешкод, перевірок з боку влади і КДБ? Хоч би такий приклад. Перший Великдень у новій для отця Ванагса парафії. Субота. Молився до 23 години в каплиці. Ввійшов до захристиї, щоб перевірити, чи все готово до ранкової служби. Раптом почув якийсь постріл. Вискочив надвір — аж тут горить каплиця. Люди вибігли з каплиці, але ніхто не пробував гасити вогонь. Зняв з себе сутану, видряпався на дах і став сутаною тушити вогонь. Люди стали подавати пісок і воду. Вогонь загасив, але отримав опіки рук. Люди почали молитися за нього. Так священик здобув серця людей. Були і інші прикрі випадки. Докучав КДБ, схиляв до співпраці. Вистояв.
При будівництві костьолу допомагали віруючі. У багатьох дворах складалися будівельні матеріали для костьолу, але виписані і куплені були на прізвища віруючих. Інакше не можна було. Працювали на будівництві спершу вночі. А коли був отриманий дозвіл, робота пішла веселіше. Характерно, що отець Ванагс не цурався фізичної роботи, працював на пилорамі, допомагав і в інших роботах. І керував, і працював. На все вистачало його віри і енергії.
17 вересня 1988 року відбулося посвячення (консекрація) новозбудованого костьолу в Городку. Сьогодні він є не тільки Храмом Божим, але й окрасою нашого міста. Та на цьому не вичерпалися будівельні плани отця Ванагса. Виникла ідея збудувати приміщення для Вищої Духовної Семінарії. А далі настала черга Будинку Милосердя для убогих осіб похилого віку. Фінансову допомогу і в будівництві, і в утриманні великого костьольного господарства надавали різні організації і особи з Польщі і Заходу. Щоб отримати цю допомогу, отець Ванагс подолав чимало шляхів, побував у багатьох країнах. Велику участь в становленні Городоцького костьолу взяли і парафіяни, здійснюючи пожертви, працюючи, підтримуючи свого ксьондза в усіх його починаннях. Для потреб людей в захристиї булла створена аптека, де можна було безкоштовно отримати ліки всім, хто звертався, незалежно від національності і віросповідання. Ксьондз Ванагс любив людей і турбував-
ся про всіх.
Будівництво храмів продовжувалося. Ще два храми в Городку — на Мархлівці та на Вікторії. Тинна, Солобківці, Лужківці, Жищинці, Мудриголови, Бедриківці, Волочиськ, Сатанів, Андріївка, Сахкамінь, Чемерівці, Нова Ушиця, Бортівка, Клинове... Двадцять нових костьолів і дев'ять реставрованих — стільки святинь на рахунку ксьондза Ванагса, цього невтомного будівничого. А ще 29 помешкань для ксьондзів! І все це протягом 10 років. Здається, для однієї людини це неможливо. Але Бог благословив його на цю нелегку справу.
Для віруючих ксьондз Владислав був незаперечним авторитетом, але багато чого в його діяльності залежало від чиновників, опір яких йому доводилося переборювати. Часто до нього ставились не тільки з неповагою, але й з відвертою зневагою. Його зброєю була молитва. "Мир Вам!" — з такими словами відкривав він двері чиновницьких кабінетів. В його руках завжди були розарій і Євангеліє. Ксьондз Владислав завжди сміливо проповідував слово Боже. Завдяки йому зросла духовна активність Городоцької парафії. Чи думала ця мужня і мудра людина про якісь нагороди? Звичайно, ні. Все, що він робив, робив для справи Божої. Джерелом його мужності була глибока віра і висока духовність. Всі новобудови він віддавав опіці Матері Божої, бо був маріанином. Але нагорода знайшла таки його. 28 березня 2001 року Фундація "Діло Нового Тисячоліття" призначила ксьондзу Владиславу Ванагсу першу нагороду "Тотус" за видатні заслуги в пропаганді культури християнської, праці харитативної і навчально-виховної. Нагороду, яку називають католицьким Нобелем, у вигляді срібної фігурки ангела, диплом і чек на 25 тисяч злотих вручив йому Кардинал Юзеф Глемп, Примас Польщі. Урочиста церемонія відбулась в королівському замку у Варшаві.

Ксьондз Владислав Ванагс нагорода 'TOTUS'
А 11 листопада 2001 року о 23 годині 25 хвилин дзвони парафіяльного костьолу в Городку повідомили про те, що після важкої невиліковної хвороби помер ксьондз Владислав Ванагс, багаторічний настоятель парафії, любимий тисячами віруючих будівничий храмів, милосердна, щедра і славна Людина. Попрощатись з ксьондзом Ванагсом прийшло близько 10 тисяч віруючих. Серед них були особи з різних куточків України, делегації з-за кордону, представники різних конфесій і національностей. В скорботній месі брали участь шість єпископів, десятки священиків. А з надгробного пам'ятника линуть до нас його слова:
"Мир Вам!" Спасибі, Отче, за твоє побажання.

Стаття : І. Шафранської та Д. Чалої м. Городок

Фотографії від Анатолія Полякевича м. Городок

Могила ксьондза Владислава Ванагса. Фото Савченко А.

вівторок, 7 лютого 2012 р.

Українська стигматичка Настя Волошин


Пропоную до перегляду документальний фільм про стигматичку УГКЦ Настю Волошин.

Фільм розповідає історію української стигматички, Насті Волошин, яка народилася 17 жовтня 1917 року. Вона була служанкою господаря Вачка в селі Млини, коли, в 1935 році, отримала стигмати. Оскільки біля дому, в якому вона жила, почав збиратися натовп, влада помістила її у психіатричну лікарню в Яворові, а згодом - на львівському Кульпаркові. Там її долею поцікавився відомий богослов о. Гавриїл Костельник. З його допомогою та завдяки заступництву митрополита Андрія Шептицького, Настя покинула лікарню. В 1936 році вступила до монастиря сестер василіанок. Вона переживала містичні "екстази", під час яких залишала своє тіло, переживала Христову страсть, зустрічалася зі святими й ангелами. У 1949 році її вислали на 7 років на Сибір. Після повернення в Україну вела богобоязливий спосіб життя. Настя Волошин померла 9 січня 1994 року в день першомученика Стефана.
Основою фільму про українську стигматичку слугували режисеру спогади знайомих стигматички, її рідних та коментарі вчених і священників.

Анастасія Волошин (сестра Міріам) — найвідоміша українська стигматичка. Народилася 27 жовтня 1911 року у с. Красне повіт Ярослав (зараз територія Польщі). Стигми одержала у 1935 році. У травні 1936 року стала монахинею-василіянкою. Три книги, численні публікації присвятив Насті Волошин о. д-р Гавриїл Костельник, який близько цікавився й іншими нашими стигматиками. У грудні 1949 року с. Міріам виселено на спецпоселення в Читинську обл., звідки вона звільнилася влітку 1956 року. З тих пір мешкала в різних містах і селах у родини, знайомих. В останні роки проживала у с.Шпильчина Перемишлянського району Львівської області, де й померла 9 січня 1994 року. Є свідчення про деякі пов'язані з нею містичні явища, що відбувалися навіть в останні роки її життя. Похована на спільному для с.Шпильчина та м.Бібрка кладовищі.

Парафія Божого Тіла і Крові