15 ЛИСТОПАДА, ВІВТОРОК - довільний спомин св. АЛЬБЕРТА ВЕЛИКОГО, єпископа і Вчителя Церкви

Св. Альберт походив зі Швабії. Під час навчання в Падуї він вступив до ордену Проповідників. Викладав у багатьох університетах, найбільше в Парижі та Кельні, де його слухачем був св. Тома Аквінський. У 1260 році був призначений єпископом Регенсбургу. Після двох років відмовився від керівництва дієцезією і решту життя провів у Кельні. Помер 15 листопада 1280 року. Залишив багату наукову спадщину в галузі богослов’я, логіки, метафізики, етики, математики і природознавчих наук. Завдяки широкому діапазонові знань дістав назву “вселенського Вчителя”. Він є покровителем природничих наук.

Святий Альбе́рт Вели́кий (Albertus Magnus, при народженні Альберт фон Больштедт (нім. Albert von Bollstadt)) (бл. 1193 — 15 листопада 1280) — німецький філософ, теолог і природознавець, чернець-домініканець, представник ортодоксальної схоластики, канонізований в 1931.
Народився у Швабії у родині графа фон Больштедта у Лауінгені. Точна дата нарождення невідома, ймовірно народився між 1193 і 1206 роками. Вчився у Падуї, викладав у Парижі, Кельні та інших містах.
Почав перебудовувати та систематизувати католицьке богослів'я на основі аристотелізму. Це продовжив його учень Тома Аквінський. Вони разом боролися проти опозиційних шкіл у схоластиці, єресей, аверроїзму, проти антифеодальних ідей і рухів. Альберт Великий — автор філософських творів («Про причини та про виникнення загального») і природничо-наукових трактатів про мінерали, рослини, тварин.
Альберт Великий — видатний схоласт. Завдяки коментарям Альберта праці Аристотеля стали надбанням середньовічної культури. Він не тільки систематизував знання античних і арабських вчених у галузі природознавства й етики, а й провів також власні дослідження на основі спостережень і досвіду.
Інтерес до натурфілософської проблематики закономірно міг зумовити заняття Альберта алхімією. Найвідоміший його твір у цій традиції — «Libellus de Alchimia» («Книжка про алхімію», «Мале алхімічне зведення»). Навколо фігури Альберта-алхіміка постали численні легенди, що змальовували його як чародійника. Казали, нібито він міг перетворити зиму на літо, щоб провести бенкет у монастирському дворі. За іншою легендою, одного разу Альберт створив механічну мідну людину, що могла відповідати на всі запитання. Однак згодом дивний механізм було знищено учнем філософа, Томою Аквінським.
Альберт Великий славився своєю ерудицією, проте власного вчення не створив. За енциклопедичність знань отримав від католицької церкви титул «doctor universalis».

12 ЛИСТОПАДА, СУБОТА - СВ. ЙОСАФАТА, ЄПИСКОПА І МУЧЕНИКА

Св. Йосафат Кунцевич народився у Володимирі-Волинському близько 1580 року. В 20 років вступив до ордену Василіян. У 1618 році став полоцьким архієпископом і ревно протидіяв насильницькій політиці царату відносно людей, що прийняли католицьке віросповідання. Віддав своє життя за віру 12 листопада 1623 року. Його мощі зберігаються у базиліці святого Петра в Римі.

Святи́й священному́ченик Йосафа́т Кунце́вич (у світі Іва́н Кунце́вич; *1580, Володимир-Волинський — †12 листопада 1623, Вітебськ) — святий Католицької Церкви, єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 1618 року архієпископ Полоцький.
Народився у місті Володимирі-Волинському. В 1604 вступив у василіанський монастир св. Трійці (за ін. дан., св. Софії) у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). З 1607 Кунцевич разом з Йосифом Велямином Рутським реорганізував чернече життя, упорядкував монастир і запровадив сувору чернечу дисципліну. В 1609 став священиком, а в 1613 після призначення Київським греко-католицьким митрополитом Рутського — архімандритом, З 1618 — греко-католицький архієпископ полоцький. Сприяв піднесенню освітнього рівня духовенства та поглибленню релігійності населення. Активна діяльність Кунцевича, спрямована на поширення впливу греко-католицької церкви, викликала невдоволення серед противників унії. 12 листопада 1623 Кунцевич був вбитий у Вітебську. Кунцевич — автор ряду полемічних творів

• «О фальшованю писем словенских»,
• «О старшинстві св.Петра»,
• «О крещенії Владимира»,
• «Катехизис» та ін.

Канонізований церквою в 1867.
Виховувався в купецькій (за іншими даними — шевській) родині православних, у хрещенні названий Іваном: його батьком був небагатий купець Гаврило, матір'ю — Марина. У підлітковoму віці, невдовзі після Брестської унії 1596 року, переїхав разом з батьками у Вільно.
Близько 1604 року він був пострижений у чернецтво (Братство святого Василія Великого) з ім'ям Йосафат. Уже тоді він пише твори про необхідність відновлення єдності Західної і Східної Церкви під керівництвом папи римського, постійно проповідує і нaвертає нa Унію значну кількість людей, за що навіть був прозваний православними «душехватoм».
У 1609 році був висвячений у священики католицьким єпископом, а в 1614 році Йосафат став архімандритом Віленського монастиря святої Трійці. Того ж року митрополит Йосип Рутський узяв Кунцевича зі собою в Київ для допомоги в нaвернені православних киян до унії. Однак, в Печерському монастирі, бачачи відмову ченців переходити в уніатство, став наполягати на перевагах унії і виголошував промови, якi сильно обурили іноків: його стягнули з амвона та сильно побили — однак після богословського диспуту ворожість вляглась.
В 1617 році призначений вікарним єпископом Полоцького архієпископа (у Вітебську), а з кінця 1618 року — самостійним Полоцьким архієпископом. Першими кроками Кунцевича на новому терені стало відродження церковного життя: відновлення храмів (в т.ч. Полоцького Софійського собору^[1]), встановлення церковно-парафіяльних шкіл та «чистка» кліру. Одночасно він позначився пристрасним прибічником єдності Західної та Східної церков: його активність викликала неоднозначну реакцію. У жовтні 1618 при спробі відвідин Могильова, влада міста закрили перед ним ворота і пригрозилa розправою. Кунцевич поскаржився полькoму королю Сигізмунду III, який жорстоко розправився з непокірним містом, керівників повстання стратили, на жителів наклали великий штраф і відібрали всі православні церкви^[2].
У березні 1620 року на зворотному шляху з Москви до Києвa прибув Єрусалимський патріарх Феофан, який активно проводив протурецьку політику. Він пoсвятив нових єпископів замість існуючих, чіж загострив протиріччя в середовищі польських християн. Зокрема в обхід Кунцевича єпископом Полоцька був поставлений Мелетій Смотрицький, дії якого були розцінені у Польщі як підбурювання до заколоту і церковного розколу на догоду Туреччини. Зокрема польський король Сигізмунд писав:

«

хтось Смотрицький та Борецький змовилися з підданими цісаря турецького, ворога віри християнської і нашого, який на панства наші війною наступає. З якимoсь пастирем, нібито патріархом єрусалимським, на шпегі до панств наших від цісаря турецького надісланим, важились без дозволу і відома нашого посвячення брати - один на митрополію Київську, а інший - на архієпископство Полоцьке, ігноруючи тих, хто преложенства ці духовні здавна з подання нашого спорадного на собі носять і добре здоров'я мают[3]

»

Однак пропаганда Мелетія Смотрицького принесла свої плоди. На адресу Кунцевича посипалися звинувачення у переслідуванні православних, на що він змушений був відповісти листом, адресованим Леву Сапезi:

«

Я ж ніколи нікого до Унії насильством не примушував, такого ніколи не було. Захищати ж мені мої церковні права, (якщо на мене наступають насильством), мене примушує звичайна єпископська присяга

»

Пам'ятна таблиця на Церквi Святої Трійці у Вільні, де п'ятнадцять років служив Йосафат Кунцевич

В 1623 році в Варшаві відбувся сейм, на якому виступив Лаврентій Древинський. Вимагаючи припинити переслідування православних, він сказав:

«

Ми нічого не просимо, крім того, що вже більше 600 років нам належить, що, як святиню, завжди зберігали нам польські королі, що затвердили за нами і сам нинішній король своєю присягою під час свого сходження на престол і самим ділом, надавши нашому патріарху присвятити нам митрополита... У Білорусії Полоцький архієпископ 5 років вже тримає запечатаними православні церкви Орші і Могилева. Громадяни Полоцькі і Вітебські, які не можуть мати у місті із заборони того ж архієпископа, ні церкви, ні навіть будинку для відправлення свого богослужіння, примушені по недільних і святкових днях виходити для того за застави в поле, та й то без священика, так як ні в місті, ні поблизу міста їм не дозволено мати свого священнослужителя... Нарешті, ось справа жахливa, неймовірне, варварське і люте: в минулому році, у тому ж білоруському місті Полоцьку, той же апостат-єпископ, щоб ще більше дошкулити городянам, навмисно наказав викопати з землі християнські тіла, нещодавно поховані в церковній огорожі, і викинути з могил на поживу псам, як якесь падло...

»

Проповідь Йосафата Кунцевича в Білорусії. Малюнок: І. Рєпіна (1893)

Варто відзначити, що самі прихильники католицизму й унії що наводяться у виступі відомості розцінюють як перебільшення, що межує з наклепом.

Приводом для розправи 12 листопада 1623 року став наказ Кунцевича заарештувати православного священика Іллю, який всупереч заборонам продовжував здійснювати богослужіння в курені за містом. Арешт був представлений як черговий акт гонінь на православних. Підбурювачі вдарили на сполох, розлючений натовп кинувся в покої Йосафата Кунцевича, і розірвали його. Закривавлене тіло архієпископа потягли через усе місто Вітебськ до Двіни, куди і скинули тіло.

Саркофаг з тілом святого Йосафата у Соборі Святого Петра в Римі

У 1641 папа Урбан VIII підписав беатифікаційний декрет, що проголошував Йосафата Блаженним, а папа римський Пій IX в 1867 р. зарахував його до святих. Папа Римський Іван Павло II назвав Кунцевича «апостолом єднання», вважається покровителем України.

11 ЛИСТОПАДА, П’ЯТНИЦЯ - СВ. МАРТИНА ТУРСЬКОГО, ЄПИСКОПА

Св. Мартин народився близько 316 року в Угорщині. П’ятнадцятилітнім юнаком найнявся у військо і переїхав до Галії. Одного дня він віддав жебраку, що просив милостиню, половину свого плаща. Наступної ночі йому явився Христос, одягнений у цей плащ. У 18 років покинув військову службу і став учнем св. Іларіона. Під його впливом він заснував перший монастир у Галії в Лігуже. Ставши єпископом в Турі, заснував другий монастир в Мармутьє. Дуже ревно намагався навернути мешканців дієцезії, які все ще залишались язичниками. Помер св. Мартин, повертаючись з місіонерської подорожі 8 листопада 397 року. Його поховано 11 листопада, і цей день був прийнятий у всій Церкві як день його спомину.

Життєпис

• Мартін народився 317 р. в римській провінції Паннонія в місті Сабарія (нині місто Штейн у Ангері^[1] Середньої Франконії землі Баварія). Його батько був легіонером армії Римської імперії, який дослужився до посади військового трибуна (ранг сучасного полковника) і залишався переконаним прихильником римського язичництва. Тому свідомо назвав свого сина на честь Марса (римського божка війни). Дитячі роки Мартіна минали у місті Тіціна (тепер - Павія) біля річки Тичино впадаючої в р. По. Адже батька перевели служити в італійську Павію. Мартін познайомився з тамтешніми християнами і став катехуменом (оглашенним), але до Хрещення не дійшло, бо тамтешній єпископ просто боявся хрестити десятирічного хлопчика, щоб не наразитися на гнів впливового батька. Мартін прийняв присягу римського легіонера в 15 років відповідно імперського наказу щодо синів ветеранів. Сильний юнак Мартін був влаштований офіцером кінноти. Але вже тоді Мартін вподобав взірець життя свого сучасника преподобного Антонія Великого (представника Східної Церкви християнства). Своїх слуг і співслужачих Мартін дивував тим, що маючи свободу до спокус вів особисте добре моральне життя, допомагав потребуючим в нещасті.
• І у 338 р. під час перебування в гарнізоні Ам'єн, він у люту зимову холоднечу зустрів жебрака і віддав йому відірвану половину від свого плащу званого як "капа"^[2]. Вночі уві сні побачив Христа, одягненого в його плащ "капу", який говорив ангелам: «Дивіться, як мене Мартін-катехумен надів!». Пізніше друга половина капи святого Мартина стала предметом вшанування у французькій армії. Для неї був створений похідний храм, який назвали "капелою", а священика, який служив у цьому храмі, почали називати "капеланус" лат. capellanus (капелан). В кожному легіоні імператора Римської імперії Костянтина I Великого була похідна церква (окремий намет) із християнським священиком^[3].
• Навесні 339 р. на Великдень Мартін охрестився. Командир (трибун) його військового підрозділу не жадав демобілізації з війська Мартіна, і запропонував умову, що стане разом з ним ченцем, якщо Мартін ще два роки служитиме у війську. Оскільки цезар Констанцій Галл вів війну з Алеманами в 354 р.. Мартін запропонував пустити його без зброї у битву з християнською молитвою на устах взамін звільнення від військової присяги. Трибун ув'язнив Мартіна до часу битви. Алемани домоглися мирних переговорів. А Мартіна звільнили з-під варти. Після звільнення з військової служби він отримав благословення від єпископа Пуатьє Іларія Піктавійського, і з кількома бувшими військовими товаришами заклав перший пустельний монастир у Галлії (360 р.), пустинь Лігуже (Ligugé) біля Пуатьє (монастир у Лігуже існує до нині). І цим став родоначальником Галльського (французького) чернецтва. Мартін уникав рукоположення в Священство, віддавав перевагу своїй посаді екзорциста (заклинача робившого "вичитку" особливими молитвами над біснуватими). Йому були притаманні доброта і дбайливість. Поєднував в собі мужній і величний вигляд колишнього військового. Він піклувався про хворих, жебраків, голодних. Тому отримав від народу додаток до імені - "Милостивий".
• У 371 р. помер єпископ Галльського міста Тур. Священнослужителі і миряни віруючі дуже хотіли бачити на Турській кафедрі саме Мартіна, але він не хотів залишати свій чернечий притулок. Тоді його прихильники застосували хитрість. Один із шановних громадян Тура на ім'я Руріцій попросив Мартіна, який мав харизму оздоровлення, провідати хвору дружину того громадянина. Заманюючи Мартина під цим приводом до себе, Турські міщани насильно заштовхнули його в єпископську кафедру і смиренно-наполегливо благали, щоби погодився отримати гідність єпископа. Після довгих умовлянь Мартін погодився і 4 липня 371 р. був висвячений на єпископа м. Тура. І тоді заснував новий монастир Мармутьє (Marmoutier) за ​​14 км від м. Тур. Де він запровадив звичаї східного чернецтва: спільність майна, безумовний послух, прагнення до безмовності, одноразове куштування їжі протягом дня (овочі з хлібом), грубий і простий одяг (з верблюжої вовни), усамітнення для молитви, молитовний подвиг, вивчення Святого Письма. Тоді у Мармутье число братів монахів було 80. Пізніше, на похорон свого настоятеля Мартіна їх зібралося вже близько 2 тисяч. З Мармутье вийшло чимало єпископів, які потрудилися у справі поширення християнської освіти серед кельтів-язичників. Під час уділення ним благословень та богослужінь помічали блискучий ореол світла навколо його обличчя, коло голови енергетичну кулю з вогняним променем спрямованим угору тощо.
• За легендою Мартін спочатку зумів втекти від своїх надокучливих шанувальників і сховатися з гускою (символом рятування м. Рим), але та видала його звуками свого крякання. Гуси одного разу перервали проповідь Мартіна (любив повчати притчами). Гуси вважалися в римлян священними птахами Марса, на честь якого і був названий майбутній святий Мартін. Тому першою справою Мартіна на новій посаді був наказ засмажити гуску. На єпископській посаді Мартін проявив себе безкомпромісним борцем з язичництвом (поганством), руйнував капища язичницьких ідолів і всіляко викорінював дохристиянські вірування. Це в м. Амбуаз, Августодон Едуї лат. Haedui, Aedui (румовища у французькому департаменті Сона і Луара), Карнот (тепер Шартр), Лэпрозе (тепер Левру) та інші. Зрештою засмажені гуси за наказом Мартина символізували свідоме і послідовне зречення від римського поганства, від традиції в якій намагалися його виховати батько та матір, яких Мартін незадовго до їх смерті схилив до хрещення. Перед тим, коли йшов дорогою до дому через Альпи, і став жертвою розбійників, то встиг навернути у християнство одного з нападників. Після відвідин батьківського дому і спроби спорудити келію в м. Медіолан (тепер Мілан) він пережив наругу та тілесні знущання від єретичного владики аріан Авксентія. Тому пробував усамітнитися на островах Галлінарії та Капрарії Тірренського моря, в Лігурії. Отримав харизму повертати до життя людей, зціляти німоту і сліпоту, зціляти отруєного змією тощо. І харизму розпізнавання духів - його не можна було обманути фіктивною зовнішністю, удаванням Христа. В проповідях слухачі помітили він дотримувався ясності, переконливості, живості і простоти. Зцілений ним від сліпоти поганин Павлін прийняв Хрещення, став єпископом Ноланським (†431 р.) і потім був визнаний Церквою святим.
• Мартін мав смирення перед Богом. Але сміливо виражав думки перед політиками, які державними переворотами (революціями) переслідували особисті цілі догоджати власним амбіціям прикриваючись популізмом і демагогією, чим наносили загально шкоду народові (громадянам). Так у 383 р. він в м. Трір на запрошення імператора Магна Максима відповів: "Не можу сидіти за столом людини, котра позбавила одного імператора життя (Граціан син Валентиніана I), а іншого - його престолу (Валентиніан II син Валентиніана I)". І мав він сміливість в присутності керівника держави (Валентиніан I) з дружиною (Юстина), котрі були єретиками (аріани) — після його семиденного посту і молитви запалав трон під імператором (пірокінез). Вимагав від державного службовця Авіціана з садистськими нахилами, який керував областю, звільнити юрбу людей несправедливо ним ув'язнених в м. Тур - заступався як пастир, щоби той не знущався над його паствою. Мартін духовними вправами досяг стану безпристрасності (апатеї), умиротворення, беззлобності, спокою і внутрішньої радості. Умів терпіти заздрості, наклепи і брутальну лайку клірика Брікція - розсудливо повчав його, демонстрував йому дар ясновидіння (дистанційно дізнавався про вчинки Брікція без своєї особистої присутності і тим не давав Брікцію його обманути, хоча Брікцій надіявся з-за відсутності свідків спотворити факти). Вислів Мартіна: "Брікцій нашкодив лише собі, а не мені. Господь Ісус Христос терпів коло Себе навіть Іуду. Чому після цього я не повинен терпіти коло себе цього?". Він мав дар пророкування майбутньої (прекогніціо) долі різних осіб, що і збувалося. Мартіна і ненавиділи за його добродійність, яку самі не мали в собі, і не могли повторити в своїх діях.
• Святий Мартін помер 8 листопада 397 р. у Канде (Candes) під час молитви в храмі над злиттям річок Вьенна (Vienne) та Луара (Loire). Знаючи час своєї смерті Мартін заповів покласти його на підлогу, загорнули в саван з попелом - що і було зроблено. Місцеві мешканці мали намір ховати його у себе, однак жителі Тура викрали тіло через вікно храму, і вирушили з ним вгору за течією на човнах по річці Луара у м. Тур, і через три дні урочисто поховали - саме тому день його пам'яті святкують 11 листопада. З плином часу він був оголошений святим патроном Франції. Близько 700 населених пунктів Франції, а також більше 3600 французьких парафій носять його ім'я. У Речі Посполитій Мартін був одним з найпопулярніших святих, якому було присвячено більше 200 церков (велика частина цих парафій збереглася до наших днів в Польщі, Білорусі, Україні та Литві). На багато століть його день залишився обов'язковим церковним святом. В Речі Посполитій зберігали сорокаденний піст перед Різдвом, який починався одразу після дня Святого Мартіна (12 листопада), як аналог Великого Посту перед Пасхою (Великоднем).
• Мартін Турський став засновником капеланства. У 742-743 р. у м. Регенсбурзі (Німеччина) на першому східно-франкському соборі (Consilium Germanicum) ухвалено рішення про участь священиків у військовій службі із застереженням про заборону носіння ними зброї і безпосередньої участі в бойових діях. З того часу капелани є у більшості армій світу, а їх правовий статус закріплений у внутрішньодержавних й у міжнародних законах.
• У 1562 р. секта протестантських фанатиків виразила свій гнів до християн-католиків розграбуванням гробниці святого Мартіна і підпаленням його нетлінних мощей в м. Тур (залишки вцілілих мощей до цих пір зберігаються у кафедральному соборі м. Тур)^[4].
• День святого Мартіна католики відзначають 11 листопада - найпомітніший у календарі (урочистості на його честь тривали три дні). Мартін - один з найулюбленіших святих у загальноєвропейській культурі. У православній традиції святого називають «святитель Мартін милосердний єпископ» (Мартін Милостивий Турський) і відзначають його пам'ять 13 лютого.
• При нетлінних його мощах відбувалися чуда записані Григорієм Турським. Жоден святий не користувався такою посмертною славою у Західній Католицькій Церкві і не може в цьому відношенні зрівнятися з ним. Про шанування його свідчать тисячі храмів і поселень, що носять його ім'я. Для середньовічної Франції і Німеччини він був національним святим. Його базиліка в м. Typ була найбільшим релігійним центром меровінгської і каролінгської Франції, його мантія стала державною святинею франкських королів. Складене Сульпіцієм Севером житіє, учнем Мартіна, котрий особисто був знайомий з ним, служило зразком для всієї агіографічної літератури Західної Католицької Церкві. Воно надихнуло на аскетичний подвиг безліч поколінь християн. Було першою найважливішою школою аскези. Майже в кожному святому меровінгської доби, яку Жан Мабільон називає "золотим століттям агіографії», помітні риси учнів святого отця Мартіна Турського.

10 ЛИСТОПАДА, ЧЕТВЕР - СВ. ЛЕВА ВЕЛИКОГО, ПАПИ І ВЧИТЕЛЯ ЦЕРКВИ

Св. Лев народився близько 400 року. В 440 році його було обрано Папою. Невпинно боровся з єресями і зміцнював дисципліну в Церкві. Збереглося близько двохсот листів, у яких він викладає вчення Церкви, а також сто промов, проголошених римлянам у різні свята. Ці промови дозволяють нам пізнати богословські знання святого Папи, а також літургійне життя Риму за його часів. Особистим проханням до Атілли, короля гунів, і Гензерика, короля вандалів, він вберіг Рим від знищення. Великий Папа помер 10 листопада 461 року.

Святий Лев I Великий (лат. Leo I Magnus; * бл. 390 Тоскана; †10 листопада 461), сорок п'ятий папа Римський (29 вересня 440—10 листопада 461), народився у Тоскані в Італії. Обраний папою під час виконання функцій легата у Галлії. Активно боровся з маніхейством і євтихіанством. За допомогою легатів брав участь у засудженні в 451 Євтихія (монофізита) на IV Вселенському соборі в Халкедоні.
У 452 році силою свого слова зупинив вождя гунів Аттілу від зрівняння Риму з землею. У 455 році переконав вандалів не проливати марно кров римлян і не спалювати будинки.
Після своєї смерті залишив більше 100 проповідей та 140 листів до різних осіб.
Лев Великий у Рубриці Покуття:
Святий Лев Великий народився у Римі і жив у V ст. У 440 році його було обрано 45 Христовим намісником. Впродовж 21 року керування Церквою він здобув велику любов у людей. У 451 році Папа Лев І вийшов назустріч гунському королеві Аттилі, який з військом дійшов аж до мурів Рима. Постава й мова Папи справили на Аттилу таке сильне враження, що він після переговорів поспішно покинув Римську імперію. Коли згодом короля запитали, чому він поступився перед однією людиною, він відповів: «Я бачив при ньому двох світлих мужів (свв. Петра й Павла), які погрожували мені вогненними мечами».
Папа Лев І ревно навчав римлян християнського життя, зробивши римську Церкву взірцем для інших. Його 96 проповідей та 143 листи засвідчують архипастирську ревність над спасінням душ. У 461 році він помер, увійшовши в історію як Святий Папа Лев Великий. Його мощі поховані при вході до базиліки св. Петра, а на гробі зроблено напис: «Як за життя беріг Церкву, так після смерті чуває при її вході».

[ред.] Теологія

Стверджував, що Ісус Христос є єдиною особою, що поєднує дві натури: людську та божу. Ці натури тісно зв'язані між собою, але не змішуються. Син є рівним Батькові та Святому Духу як Бог, але нижчий від них як Людина. Церковні теологи посилались на судження Лева впродовж наступних століть. У 1754 році папа Бенедикт XIV надав Леву ступінь Доктора церкви.

• Пам'ять — 3 березня

[ред.] Джерело

• Рубрика Покуття. Календар і життя святих. (дозвіл отримано 9.01.2007)

ВікіСховище має мультимедійні дані за темою:

Лев I

9 ЛИСТОПАДА, СЕРЕДА - РІЧНИЦЯ ОСВЯЧЕННЯ ЛАТЕРАНСЬКОЇ БАЗИЛІКИ

Коли після трьох віків переслідування Церква отримала свободу, імператор Костянтин Великий подарував Папі стародавній палац Латеранів і побудував біля нього базиліку на честь Спасителя, яку Папа св. Сильвестр урочисто освятив 9 листопада 324 року. Оскільки біля цієї базиліки побудовано хрестильницю, присвячену Йоану Хрестителю, то він став другим покровителем базиліки. Біля Латеранської базиліки концентрувалося життя Церкви протягом тисячі років. Там відбулося багато римських синодів і п’ять Вселенських соборів. Хоча Папи й переїхали до Ватикану, базиліка на Латерані залишається кафедральним собором Риму, матір’ю і головою всіх храмів світу. 

Базиліка в Латерано — (Латеранська базиліка) є єпископською церквою в Римі. Її повне ім'я лат. Archibasilica Sanctissimi Salvatoris et Sancti Iohannes Baptista et Evangelista in Laterano, іт. Arcibasilica del Santissimo Salvatore e Santi Giovanni Battista ed Evangelista in Laterano, нім. Erzbasilika des Allerheiligsten Erlösers, des Heiligen Johannes des Täufers und des Heiligen Johannes des Evangelisten am Lateran — Патріарший собор всесвятого Спасителя, святого Івана Хрестителя та Святого апостола Івана в Латерано.
Церква є патріаршим собором і вона теж є церквою єпископа Рима (папи). Поряд з нею знаходиться Латеранський палац.

Дохристиянський період

Земля належала римські фамілії Латерано — звідти походить назва місця. У 60 році Нерон звинувачує Латерано у змові і конфісковує землю. У 161 році Марк Аврелій будує там палац. У 226 році імператор Септіміус Северус повертає частину власноті назад Латерано.

Християнський період

Ауреліанська стіна в Латерано у теперішній час.

На початку 4 століття там, біля ауреліанської стіни розміщалися елітні війська (лат. quites singulares) імператора Максенція. Після того як імператор Констянтин у 312 переміг Максентія наказав він знищити казарми (лат. damnatio memoriae — прокляття пам'яті) та зтерти їх з пам'яті. На цьому місці збудував він базиліку та баптистерій для християнської громади Рима. Дружива Константина (сестра Максентія) Фауста передала єпископу Рима свій будинок на цьому місці у 313 році папі Мільтіаду. З якого часу стає Латерано резиденцією пап до цього часу не зовсім ясно. В цей час базиліка в Латерано служила кафедральним собором поряд з двома іншими базиліками : Собор Святого Петра (збудований над могилою апостола Петра) та Базиліка Святого Павла під мурами (збудована на могилі святого апостола Павла) але лежала в межах міста тому вона і до сьгодні має почесне ім'я «Omnium urbis et orbis ecclesiarum mater et caput» — Мати і голова всіх церков міста Рима і землі. Спочатку була освячена як церква Спасителя, пізніше додано ім'я Івана Хрестителя