Гемеопатія

ГОМЕОПАТІЯ

Категорія:

Нетрадиційна медицина

Д-р Пол Рейссер, д-р Дейл Мабі, Роберт Веларде

Гомеопатія практично нічим не схожа на прояв постмодернізму. Швидше, вона нагадує релігійну секту з двохсотрічною історією і зі всіма характерними особливостями: шанобливим засновником (авторитет якого незаперечний), метафізичними передумовами, агресивними претензіями на виняткове володіння істиною, зведенням незмінних вчень, ритуалами, дієвість яких залежить від точності їх виконання, а також проповідниками і захопленими шанувальниками. Її рекламні проспекти сповнені такої неприборканої пристрасті, що в думці мимоволі виникає образ Церкви Гомеопатії. Жодна з цих рис не відповідає великому лозунгу постмодернізму: «Все, що завгодно». Однак постмодерністське мислення передбачає, що ми не можемо дивитися звисока на ексцентричні постулати гомеопатії відносно здоров'я і хвороби, якщо хтось вірить в їх корисність. Отже, в'їхавши в XXI століття на зап'ятках постмодернізму, гомеопатія як і раніше широко рекламується як «натуральне» лікування, хоча в праві іменуватися традиційною наукою їй було відмовлено ще багато десятиліть тому.

Гомеопатія: історія і принципи

Німецький лікар Самуїл (Саму-ель) Ганеманн (1755 - 1843) користується визнанням і пошаною як першовідкривач і дослідник гомеопатії. Він добре знав декілька мов і свого часу, кажуть, був відомий як перекладач медичної літератури. Його лякали (і це недивно) багато жорстоких медичних проце­дур, які широко застосовувалися в ті роки. Це була епоха так званих героїчних заходів, які посилювали страждання хворих. Доктори часто прописували кро­воспускання, банки, проносне і блювотне, і у багатьох випадках ці засоби, поза всяким сумнівом, не лише не рятували хворого від смерті, але і зводили його в могилу. Наприклад, безконечні кровоспус­кання, приписані лікарями, явно прискорили смерть Джорджа Вашин­гтона, який помер від важкої інфек­ції дихальних шляхів.

У 1789 році, перекладаючи підручник з медицини шотландського лікаря Уїльяма Каллена, Ганеманн не погодився із твердженням автора, що добре вивчена дія кори цинхони - хінного дерева - при лікуванні малярії є наслідком її різкого гіркого смаку. Якщо це так, чому ще більш гіркі речовини не володіють більшою ефективністю при лікуванні малярії? Ганеманн сам не­одноразово приймав великі дози кори цинхони і описав повто­рювані симптоми: лихоманку, загальну слабкість, пітливість і оз­ноб, - схожі на симптоми ма­лярії. Це спостереження навело його на думку про те, що речовина, яка у великих дозах викликає певні симптоми, в малих дозах може їх усунути. (В результаті виявилось, що і Каллен, і Ганеманн однаково помилялися. Кора цинхони допомагала хворим лише тому, що в ній міститься речовина хінін, ефективність якої при лікуванні малярії загальновизнана.)

Ганеманн проводив аналогічні експерименти з найрізноманітнішими речовинами, використовуючи як піддослідного самого себе, свою сім'ю, своїх друзів і студентів, і ретельно фіксував на папері симптоми, що все виявляються у них. Він назвав цей процес «випробуванням», а складений таким чином каталог речовин і пов'язаних з ними симптомів став основою його фармакології - переліком лікарських засобів, які він прописував пацієнтам. Трохи нижче ми повернемося до розмови про унікальну методику Ганеманна, а зараз достатньо сказати, що розроблена ним всеосяжна система радикально відрізнялася від теорії і практики того часу. Ганеманн продовжував збирати свої спостереження і в 1810 році випустив перше видання свого magnum opus, «Органон лікарського мистецтва». До його смерті в 1843 році книга була перевидана чотири рази, оскільки автор продовжував «випробовувати» нові речовини і надавати допомогу все ширшому колу пацієнтів.

Система, яку Ганеманн створив і назвав «гомеопатією» (від грецьких слів, що означають «подібний» і «страждання»), закріпилась в Європі і знайшла привітний прийом в Америці. По обидві сторони Атлантики її визнали королівські сім'ї (у тому числі і британська - в 1830 році) і видатні діячі політики і мистецтва. У Європі прибічниками гомеопатії вважалися Чарльз Діккенс, Уїльям Теккерей, Іоганн Вольфганг фон Гете і Бенжамін Дізраелі, тоді як Натаніель Хоторн, Генрі Уодсворт Лонгфелло, Хорас Грилі, Уїльям Сьюард, Гаррієт Бічер-Стоу, Денієл Вебстер і Джон Д. Рокфеллер з ентузіазмом пропагували її в Америці. З іншого боку, в 1843 році Олівер Уенделл Холмс написав з приводу гомеопатії грунтовну і їдку критичну статтю. До кінця XIX століття Сполучені Штати могли похвалитися вже двадцятьма двома гомеопатичними медичними школами, сотнею гомеопатичних лікарень і тисячею гомеопатичних аптек1.

Недивно, що багато світил медицини Європи і Амери­ки скептично дивилися на Ганеманна з його ідеями. В кінці XIX - початку XX століття ще не зріла Американська медична асоціація вдавалася до примусових заходів, таких як «ста­тті про консультації», щоб уникнути співпраці своїх членів з гомеопатами і іншими «нерегулярними» цілителями. Сучасні гомеопати, як прави­ло, пояснюють опір тра­диційних лікарів політични­ми і економічними факторами, і ці фактори дійсно по­впливали на вирішення питання в не меншій (якщо не більшій) мірі, ніж чисто наукові заперечення. Багато пацієнтів виясни­ли, що гомеопатичні лікарст­ва часто діють слабше, ніж їх звичайні аналоги, і, можливо, вдаються до цієї альтерна­тиви з чистого самозбереження або просто щоб уникнути диском­форту. Слід віддати гомеопатії належне - готуючи і розповсюджуючи нейтральні речовини, викликаючи в людях позитивні очікування і не дозволяючи багатьом пацієнтам вдатися до лікування, яке б їм лише нашкодило, лікарі-гомеопати врятували багато життів, особливо в XIX і початку XX століття. Оскільки значна частка смертей щорічно пов'язана з побічними реакціями на лікар­ства, сьогоднішні гомеопати ска­жуть, що вони і досі рятують життя. Але важливо відзначити, що спа­сительні досягнення гомеопатії пояснюються не стільки перевагою в теорії і практиці, скільки простим фактом: виздо­ровіти набагато легше, якщо ніхто не шкодить твоєму здоров'ю. За останні два століття гомеопатія збільшила шанси багатьох людей на одужання.

У всіх інших відношеннях го­меопатія рішуче не бажає розлучатися з XVIII століттям, зацик­лившись на низці вчень, які ніхто з прибічників гомеопа­тії, схоже, не бажає переглядати. В порівнянні з незламною впертістю гомеопатів зростаючий інтерес хіропрактиків до сучасних досліджень (не кажучи вже про бажання багатьох з них відмовитися від вчення про хребетні підвивихи як причину всіх хвороб) - це просто зразок пристосовності.

Кредо гомеопатії включає такі ключові моменти:

Similia similibus curantur або «подібне лікується подібним»

Цей «закон подібності» Ганеманн вважав всеосяжним, ключовим і безперечним принципом лікування. Для гомеопата заперечувати цю ідею - все одно, що засумніватися в законі всесвітнього тяжіння. З моменту легендарного першого знайомства з «корою цинхони» і аж до сьогоднішнього дня гомеопати наполягають на тому, що цьому закону підкоряються всі симптоми і захворювання. Дана Улльман - один з найбільш помітних і плідних проповідників сучасної гомеопатії - дає дуже просте пояснення: «Гомеопатична медицина - натуральна фармацевтична наука, послідовники якої прагнуть відшукати речовину, яка в надлишковій дозі викликає симптоми, схожі на симптоми хвороби, від якої страждає пацієнт. Коли відповідна речовина знайдена, її прописують в дуже малих, безпечних дозах, які часто виявляють вражаючий вплив» 2.

Щоб додати вищесказаному ваги в очах сучасної аудиторії, апологети гомеопатії виявляють винахідливість у виборі прикладів і ілюстрацій. Так, Улльман знаходить в своїй книзі Discovering Homeopathy: Medicine for the Twenty-First Century («Відкриття гомеопатії: медицина для XXI століття» - вже в самій цій назві легке перебільшення) докази «закону подібності» в деяких незвичних сферах:

· Улльман порівнює гомеопатію зі щепленнями, оскільки, за його словами, ця процедура також заснована на принципі подібності. Але коли ми в процесі вакцинації піддаємося дії частинки вірусу або бактерії, це викликає добре вивчену і вимірну реакцію імунної системи. Гомеопатичні ж ліки, як ми скоро відзначимо, нібито впливають на «життєву енергію». Вони не виявляють одноманітну, вимірну дію ні на одну фізіологічну функцію; крім того, вони часто розбавлені до такої міри, що в ліках не залишається ні єдиної молекули початкової речовини. Цікаво те, що багато гомеопатів виступають проти звичайних щеплень3. Улльман використовує цитати і

приклади з таких різних джерел, як Гіппократ, оракул Дельфійський, троянський герой Телеф і алхімік Парацельс. Гіппократа давно вважають батьком сучасної медицини, оскільки він наполягав, що медицина як природна наука повинна грунтуватися на уважних спостереженнях (а не на забобонах) і що лікарі повинні поводитися етично. Немає жодних вказівок на те, що він проповідував закон подібності. У Дельфійського оракула медичних порад нині вже ніхто не запитує; зцілення Телефа шматочком списа, що пронизав його, - не більше ніж казка з грецької міфології; а Парацельс був прибічником

іншого вчення, «теорії характеристик (сигнатур)», відповідно до якої ліки зовнішньо схожі на орган, який вони лікують (отже, орхідею, що має форму чоловічого яєчка, можна використовувати для лікування венеричних хвороб). Ці приклади непереконливі.

· Улльман стверджує, що традиційна медицина інколи використовує принципи гомеопатії, і як приклад посилається на «дигіталіс від серцевих розладів (дигіталіс викликає серцеві розлади)». Хоча при передозуванні дигіталіс дійсно негативно впливає на роботу серця, те ж саме можна сказати про десятки інших ліків і токсинів, які жодним чином не використовуються для лікування серцевих захворювань.

Улльман навіть наводить цитати з «Ромео і Джульєти» Шекспіра і «Фауста» Гете («...Але ми подібне подібним лікуємо, стопу - стопою, спинним хребтом - хребет»). Однак ці стовпи світової літератури в XXI столітті не обов'язково є достовірними джерелами медичних знань4.

Ми допускаємо, що ці приклади, швидше за все, повинні були по­служити не однозначним доказом справедливості закону подібності, а простими ілюстраціями того, що ця ідея прихо­дила в голову не одному лише Ганеманну. Однак ці приклади в кращому разі невдалі, а в гіршому вони вводять читача в оману. І така тенденція прослідковується не лише в книзі Улльмана, але і в гомеопатичній літературі як такій. Не варто і говорити, що серед величезної кількості речовин, що впливають на людину, обов'язково знайдуться та­кі, які у великих дозах отруйні для того ж самого органу, якому вони в малих дозах йдуть на користь. Але впевненість в тому, що цей феномен можна вважати найвищим принципом лікування, є унікальною рисою вузької гомеопатичної традиції.

Небезпека «придушення» симптомів

Гомеопатія відкидає поширену ідею про те, що хворобу можна визначити, зрозуміти і вилікувати на фізичному рівні. Вона виходить з того, що симпто­ми є спробами організму «повідомити» про поруше­ння на якомусь глибокому внутрішньому рівні, не пошкоджуючи життєво важливі внут­рішні органи. Тому, з точки зору гомеопатії, зусилля захід­ної медицини класифікувати захворювання - це колосальна втрата часу, а будь-які спроби боротися з симптомами (навіть та­ка проста дія як пропозиція аспірину при головному болі) насправді погіршують стан пацієнта. По суті, гомео­патія заявляє західній медици­ні: «Всі ваші знання помилкові».

Традиційну медицину часто називають «алопатією» - цей термін дослівно перекладається як «інше страждання» (на противагу «гомеопатії», «тому ж стражданню»). У гомеопатичній літературі термін «алопатія» зазвичай має принизливий зміст і має на увазі, що прихильники традиційної медици­ни зосереджують увагу на видимих симптомах і прагнуть всього лише подавити їх за допомогою сильнодіючих ліків, але не намагаються зрозуміти, що вони насправді означають. Багато гомеопатів звинувачують традиційну медицину в тому, що, «подав­ляючи» симптоми, вона завдає світу зайвий біль і страждання. Наприклад, коннектикутський гоме­опат Вінтон Мак-Кейб пише:

Схоже використання пригнічуючого лікування в цілях заперечення хвороби, якщо його застосовувати неодноразово, послаблює всю систему в цілому. І чим сильніше придушення, тим обширнішим є наслідок. Таким чином, час від часу приймаючи аспірин, ви отруюєте організм в набагато меншій мірі, ніж час від часу приймаючи антибіотики або стероїди. В міру того як наші лікарі все ширше і ширше застосовують сильнодіючі алопатичні ліки, які маскують симптоми, але не лікують їх, нам доводиться за це розплачуватися. З кожним новим поколінням ми стаємо все слабшими - кожен з нас зокрема і наше суспільство в цілому, - ми все більше залежимо від ліків і все менше здатні протистояти хворобі як такій5.

Ганеманн вчив, що загальна схильність до захворювання під назвою «міазм», викликана лікуванням шкірних захворювань - в даному випадку міазм на­зивався «псорою» або коростою - або спробами «подавити» сифіліс і гонорею. Безсумнівно, Ганеманн бачив, що ліки від цих вене­ричних хворіб, які були доступні в його час, на якийсь час, здавалося, покращували стан хворого лише для того, щоб потім хвороба повернулася з ще більшою силою. По суті справи, він спостерігав природний розвиток хвороби в епоху до появи антибіотиків: самопочуття хворого на сифіліс (яскравий приклад) покращувалося незалежно від методу лікування, а потім хвороба поверталась з новою силою. Однак триматися за цю ідею зараз, через два століття після того, не цілком розумно. Одне з сумнівних достоїнств книги Мак-Кейба полягає в тому, що це один з небагатьох творів сучасних авторів, в якому сказано, що лікування сифілісу і гонореї - не­вдала ідея.

Прихильники гомеопатії наполегливо проповідують ідею Ганеманна про те, що будь-яке лікування, яке не базується на законі подібності, лише заганяє хворобу глибше в тіло людини. Вони часто говорять, що традиційна медицина прагне лише подавити симптоми, замість того щоб розібратися в причинах, якими вони викликані. Навіть коли західні методи ставлять конкретний діагноз і успішно вирішують проблему пацієнта, гомеопати, як правило, стверджують, що таке лікування не зачіпає справжньої причини захворювання. У якомусь сенсі вони мають рацію: виявити і описати суть проблеми часом набагато простіше, ніж виявити її причини. Коли у цілком здорової у всіх інших відношеннях людини виникає бородавка, розвивається пневмонія, рак або синусит, коли в неї трапляється інсульт - по суті, при будь-якій хворобі у неї незмінно виникає питання: «Чому зі мною це сталося, і чому саме зараз?» Як правило, чесна відповідь: «Не знаю». Це не означає, що відповіді не існує. Багато захворювань спричинені збудником, що добре ідентифікується, або фактором ризику - наприклад, вірусом (вітрянка) або курінням (емфізема), - але зазвичай навіть найбільш хитромудрі аналізи не можуть виявити точного переліку умов, які стали причиною даного конкретного захворювання в даний конкретний момент.

Поборники нетрадиційних методів лікування часто претен­дують на здатність розуміти і визначати «дійсну» причину конкретного захворювання - як правило, це буває поруше­ння енергетичного потоку або якийсь інший глибинний (і такий що не під­дається вимірюванню) феномен. Проте подібні пояснення суб'єктивні, голослівні, а деколи навіть фантастичні і не можуть вважатися розумними і достовірними відповідями на питання про причи­ни, а тим більше про суть хвороби. Якщо існує порушення в по­тоці життєвої енергії, яким чином і чому воно виникло? Чому це порушення сталося у даної людини і в даний мо­мент? Інколи фахівці з не­традиційної медицини настоюють на тому, що у них більше шансів знайти відповіді, і їх запевнення в деяких випадках співпадають з глибинними прагненнями хворого. На жаль, при сьогоднішньому неподільному пануванні постмодернізму, переконливе, але натягнене за вуха пояснення має однакову вагу з поясненням менш переконливим, але чесним і реалістичним. До тих пір, поки людина почуває себе краще, іс­тина не має значення.

У гомеопатів є і ще одне (зовні) справедливе твер­дження. Вони вказують на те, що симптоми не завжди є на­шими ворогами. Це важливе спостереження. Запитаєте будь-якого хворого на проказу, чого б йому хотілося більш всього, і він, швидше за все, скаже: відчувати біль. Каліцтва і потворність, викликані проказою, виникають, перш за все, через не­оброблені рани, оскільки хвороба впливає на больові відчуття. Біль повідомляє нам, коли ми поранилися, і дуже часто (принаймні, коли йдеться про скелетно-м'язові травми) допомагає нам..